Цікаві факти про соборність України

Перший. В практичну політичну площину питання про об’єднання етнічних українських земель в єдину національну державу постало лише 1918. На міжнародному рівні інтенцію було легалізовано широковідомими тезами тодішнього президента США Вільсона, які увійшли до історії під назвою “14 пунктів”. Вони, зокрема, санкціонували ліквідацію переможених Німецької та Австро-Угорської імперій та створення на їх теренах малих національних держав.Другий. Офіційне закінчення Першої світової війни 11 листопада 1918 року відкрило перед тодішнім українським керівником Гетьманом Скоропадським можливість реалізовувати принципово новий зовнішньополітичний курс, головне завдання якого формулювалося так: “визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території”.
Третій. 18 жовтня у Львові члени Української Парламентської репрезентації (тобто українці – члени обох палат імперського парламенту, а також галицького та буковинського сеймів) за участі проводу Греко-Католицької Церкви та представників всіх політичних партій, що діяли в краї, створили “конституанту українських земель Австро-Угорщини” – Українську Національну Раду у складі 56 осіб на чолі з Євгеном Петрушевичем. Програмна декларація УН Ради містила основні правові й соціально-економічні засади молодої держави. Серед них: політична та економічна рівність всіх громадян, рівність їх перед законом без огляду на національність, мову, конфесійну приналежність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорціонального виборчого права, а також право представництва нацменшин в уряді. Документ обіцяв “справедливу земельну реформу”, інші демократичні соціально-економічні перетворення.
Четвертий. Але не все з ухваленням тих рішень було однозначно. Слово – очевидцю, чільному діячеві галицької соціал-демократичної партії Антіну Чернецькому, який, зокрема, розповів про ключову тіньову роль, яку відіграв у процесі підготовки та ухвалення останнього документа його наддніпрянський однопартієць Володимир Винниченко. За словами Чернецького, учасники зустрічі гарячково обговорювали засадничі ідеї вищезгаданої декларації УН Ради. Більшість – всупереч позиції соціал-демократів – обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм в складі Австро-Угорщини.
Зробити це дозволяв маніфест цісаря Карла від 16 жовтня, який перетворював Австрію на федерацію. Саме цю ідею 19 жовтня Петрушевич та представник народно-демократичної партії, авторитетний юрист Степан Баран запропонували учасникам зборів. Натомість соціал-демократ Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант – злуку з Наддніпрянською Україною, але не з режимом Скоропадського.
Тимчасом “зчинився в залі крик і протести, – пригадував Чернецький. – Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці…”. Інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі).
Негативне ставлення до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною виправдовували тим, що в жовтні 1918 існував ще режим Скоропадського… та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки”. За Чернецьким, Винниченко “за декілька днів перед своєю смертю” 1951 р. письмово підтвердив, що саме він “дав галичинам вказівки проголосити злуку з УНР”, а не з буржуазно-ліберальною Українською Державою.
П’ятий. Шлях до проголошення державної незалежності західноукраїнських земель об’єктивно відкрила заява держсекретаря США Лансінга, який сповістив Відень, що президент Вілсон визнав самостійність Чехії, Словаччини та Югославії, і тому віднині Австро-Угорщина не може трактуватися як державна цілість.
Таке рішення дозволяло вирішувати питання державотворення на “національних окраїнах” Габсбурзької імперії легальними методами та мирним шляхом. Хоча на перешкоді українських домагань стояла польська політична візія, згідно з якою Західна Україна не могла існувати поза межами самостійної Речі Посполитої.
28 жовтня у Кракові була утворена польська ліквідаційна Комісія, яка висунула претензії на володіння Галичиною. Про ці наміри 1 листопада був поінформований вищий австрійський керівник у Львові генерал Ламезан. Перебрати владу в місті мав князь Вітольд Чарторийський, який був призначений генеральним комісаром Галичини. Дізнавшись про це, українські діячі увечері 31 жовтня провели термінову нараду УН Ради та Військового Комітету. Нарада ухвалила рішення про висилку делегації під проводом Костя Левицького до намісника Галичини графа Гуйна. Оскільки останній не мав формального рішення про передачу влади УН Раді з Відня, він віддав наказ про запровадження надзвичайного стану на території краю.
Майже одночасно з рішенням графа Гуйна керівник Військового комітету УН Ради Дмитро Вітовський підписав наказ про переобрання влади на місцях власними силами та наказ українським підрозділам, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова. Але основним чинником військової “перемоги” у Галичині став австрійський комендант військового округу, який, отримав, нарешті, наказ про демобілізацію всіх, крім українських, національних частин, які негайно оголосили про свій нейтралітет. Формальний протокол про передачу влади від австрійців до українців було підписано 1 листопада.
Шостий. Створення Української Держави на галицько-буковинських землях було проголошено 20 жовтня, після урочистої Служби Божої у Катедрі Св. Юра.
Сьомий. Проголошення злуки з неіснуючою ані юридично, ані фактично УНР відбулося 10 листопада (“а її оформлено і уточнено двобічними умовами й деклараціями” лише 22 січня 1919). Лише 13 листопада УН Рада ухвалила “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії”, який конституював Західноукраїнську Народну Республіку як об’єкт та суб’єкт міжнародного права. Влада в ній належала всьому народу.
Восьмий. Рішення про злуку з Україною Великою було визначене тяглістю та гостротою неподоланних етнокультурних, релігійних, політичних, економічних протиріч із Австрією, Німеччиною, Угорщиною, Румунією, Польщею. Державна злука з останньою в будь-якій формі, на думку тогочасних українських провідників, мала б катастрофічні наслідки для західноукраїнських земель. Українці Галичини й Буковини, яких налічувалося від 2 до 3 млн., на їх думку, були б неодмінно асимільовані поляками, чисельність яких сягала 22 млн.
Дев’ятий. Одним із перших документів, ухвалених УН Радою стала постанова про необхідність “поробити потрібні заходи для об’єднання всіх українських земель в одну державу”. З відповідною місією до Києва було направлено посла – професора (Григорія?) Микитея, який мав вручити вірчі грамоти Гетьманові (що означало визнання його режиму з боку ЗУНР). 1 листопада голова Військового Комітету та керівник збройного повстання у Львові Вiтовський надіслав до Києва вітальну телеграму: “Зайнятий українськими військами Львiв посилає поклiн Києву – столицi Соборної України”. Адресатом був не формальний та фактичний голова Української Держави Скоропадський, а напівміфічний лівосоціалістичний, радикально опозиційний до його режиму УН Союз.
Останній сповістив Львів, що злучення ЗУНР з Українською Державою “небажане” з огляду на можливе піднесення престижу режиму Гетьмана та його зміцнення.
Десятий. Необхідність протистояти польській експансії покликала до життя і “об’єднавчу” місію авторитетних представників ЗУНР Льогіна Цегельського та Костя Левицького до Скоропадського. Головним пунктом на переговорах було питання про надання військової допомоги галичанам та буковинцям.
Одинадцятий. 27 жовтня організована румунами в Чернівцях “національна рада” ухвалила “об’єднання всієї Буковини з рештою румунських країв у національну державу”. Протидіяти цьому Українська Держава Скоропадського не могла. 3 листопада на масовій 10-тисячній українській маніфестації в Чернівцях уся повнота влади у краї була передана до УНРади. 6 листопада на заклик її Крайового комітету озброєні загони солдатів, робітників і молоді оволоділи адміністративними установами, вокзалами, поштою й телеграфом у містах Чернівці, Сучава, Сторожинець і Кімполунг, багатьох селах. Президентом краю став Омелян Попович. 11 листопада румунські війська окупували всю Північну Буковину, яку було негайно включено до складу Румунії.
Дванадцятий. 1-2 листопада цісарську владу було повалено в Ужгороді і Мукачеві, однак територія Закарпаття була окупована військами сусідніх державами.
Тринадцятий. Після падіння Королівства Угорщини, 8 листопада 1918, закарпатські українці утворили у Пряшеві “Руську Народну Раду”, яка 19 листопада висунула домагання: національного самовизначення, участі її представників на майбутній мировій конференції, недопущення розчленування української “національної території” сусідніми країнами. Будапешт погодився на існування автономного “Руського Краю” із власним законотворчим органом – “Руською Радою” та з кандидатурою призначеного губернатором краю Августина Штефана.
Чотирнадцятий. Прагнучи відповідати зовнішньополітичним вимогам, які заперечували одна одну – виступити в ролі “збирача” всіх українських земель, з одного боку, і бути лояльним союзником до Німеччини та Австро-Угорщини, які привели його до влади, з другого, Скоропадський погодився “направити” Січових Стрільців на кордон із Галичиною. Звідти стрільці нібито “самочинно” мали вирушити до Львова. Гетьман також пообіцяв делегації ЗУНР надати матеріальну й технічну допомогу: 10 млн. крон, 2 млн. доларів, два літаки, декілька панцерників, гаубичну батарею, велику кількість військового спорядження.
П’ятнадцятий. Національно-соціалістичні опоненти Скоропадського, передовсім соціал-демократ Винниченко та соціаліст-революціонер Шаповал, відчайдушно противилися від’їзду Січових Стрільців, оскільки це була фактично їх єдина надійна опора у боротьбі з Гетьманом. “Військова філософія” цих діячів полягала в тому, що Євген Коновалець не зможе втримати Львова, а вони самі не зможуть усунути Скоропадського від влади у Києві. Ідея “Київ важніший за Львів”, отже, вiдмова надати допомогу повсталому Львову, визначило перебіг подальших подій. Шаповал і Винниченко вважали Скоропадського більшим ворогом України, ніж Леніна та Троцького. Врешті-решт, українці змушені були евакуювати Львів.
Шістнадцятий. У цій ситуації Гетьман круто повернув кермо у зовнішніх відносинах. Він активізував відносини з тими, хто міг розглядатися як потенційний господар великоросійських територій.
3 листопада на залізничній станції Скороходово (між Харковом та Полтавою) він зустрівся з керівником Дону генералом Петром Красновим. Генерали підписали фактично союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення сторін “виступити в справі утворення Всеросійської, якої конечною метою буде утворення Великої Росії”. Адже після революції у Німеччині єдиною силою, яка могла би теоретично гарантувати українську незалежність, була Антанта. Остання державної незалежностi України принципово не визнавала, оскільки була пов’язана союзницькою угодою з центральним урядом Росії, поваленим більшовиками. Підписання союзницької угоди із визнаним Антантою правонаступником поваленого центрального уряду Російської Республіки означало для української сторони спробу зберегти бодай частину суверенітету в конкретно-історичних політико-правових обставинах. Саме тому цей акт Гетьмана був політичним максимумом, якого можна було тоді досягти. Практична реалізація угоди Скоропадського – Краснова дозволила би, по-перше, політичне існування автономної Української держави у складі федеративної Росії, відновила би нормальні стосунки з країнами-переможцями в Першiй світовій війні, по-друге, і, нарешті, значно обмежила б катастрофічний вплив українських національних соціалістів на подальші події.
Сімнадцятий. Тимчасом радикальний соціалістичний Український Національний Союз у Києві провадив активну роботу по підготовці антигетьманського повстання. Лідери Союзу Винниченко та Шаповал одночасно провадили конспіративні переговори з представниками німецької окупаційної влади, Антанти та московськими більшовиками. При цьому переговори з останніми з метою отримати допомогу в боротьбі проти Гетьмана йшли паралельно із переговорами про вступ представників УНС до гетьманського уряду.
Вісімнадцятий. Переговори з більшовиками вiв особисто Винниченко. В ході переговорів українських діячів із Християном Раковським та Дмитром Мануїльським було досягнуто угоди, яка передбачала визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою майбутньої УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, “що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою”. З правової точки зору це була угода між представниками російської радянської держави та приватною особою. Винниченко не мав навіть офіційного уповноваження своєї партії. Встановлення під час цих переговорів форми політичного режиму в Україні групою приватних осіб, відкидало виключне i абсолютне право її громадян.
Дев’ятнадцятий. Саме ця угода лягла в подальшому в основу угоди між московським радянським урядом та УНР. До неї було додано принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі, що відкривало для України принаймні два нових воєнних фронти – на пiвднi та на заходi.
Двадцятий. Полiтика Москви та українських націонал-соціалістичних заколотникiв чітко координувалася. Гетьманські спецслужби встановили, що большевики видали УНСоюзові 50 млн. на агітаційну кампанію проти Гетьмана. До в”язниці потрапив радянський консул в Одесі Михайло Бек, зокрема тому, що підтримував щільні зв’язки із збройними більшовицькими загонами.
Двадцять перший. Одночасно соціалісти запропонували Гетьманові політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на “нелегітимність” гетьманського режиму. Натомість Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав або регіональних урядів de facto. Це означало би початок війни проти країн Антанти, а також з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, з військовими частинами Денікіна, Юденича тощо). “Серед Національного союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців”,- таким є неспростовний висновок одного з найбільш авторитетних мемуаристів та дослідників доби Ніколая Могилянського.
Двадцять другий. 13 листопада о 20-й годині відбулося “конспіративне” засідання Президії УНС “разом із військовими”. Присутні політичні, військові та громадські діячі: Панас Андрієвський, Винниченко, Дідушок, полковник Євген Коновалець Микола Кушнір, Андрій Макаренко, Олександр Макаренко, генерал Олександр Осецький, Стокоза, Микита Шаповал, Янко та “та кілька стрільців” (тобто від 11 до максимум 20 осіб, які представляли виключно самих себе.- Д.Я.). Представник Селянської Спілки Янко запропонував обрати до складу Директорії “погоджені раніш” кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. Директор департаменту залізниць Міністерства шляхів сполучення Макаренко, у відповідності з досягнутими “раніш” закулiсними угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.
Шаповал, несподівано для всіх присутніх, виступив проти своєї кандидатури. Тоді Янко запропонував кандидатури Винниченка, Петлюри та Федіра Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від “залізничників” та партії самостійників-соціалістів. Сам же Шаповал і запропонував кандидатури Макаренка та Андрієвського. Таким чином було утворено Директорію УНС у складі Винниченка (голова), Андрієвського, Макаренка, Петлюри та Швеця.
Двадцять третій. 1 грудня 1918 уповноважена делегація УН Ради та четверо з п’яти членів Директорії підписали у Фастові “Передвступний договір” про злуку двох частин України в “одне державне тіло”), зміст якого було оприлюднено лише наприкінці грудня на з’їзді селянських спілок Київщини. Винниченко повідомив, що ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша – “увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілості в Українську Народню Республіку”; УНР, зі свого боку, – “прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки, як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку”. Сторони взяли на себе зобов”язання здійснити “державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби… обі держави утворили справді неподільну державну одиницю”.
При цьому ЗУНР зберігала права “територіальної автономії, котрої межі означить в хвилі реалізації злуки обох республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними правительственними державними органами обох Республік. Лише після цього планувалося встановити умови об’єднання двох держав.
Двадцять четвертий. З 15 грудня 1918, за місяць після добровільного зречення Скоропадського від влади, Директорія УНС чомусь стала називати себе “Директорією Української Народної Республіки”.
Двадцять п’ятий. 3 січня 1919 конституційний закон про об’єднання ЗУНР та УНР був схвалений УН Радою. Про це державний секретар ЗУНР Вітовський повідомив колегу – “головного Отамана Українського республіканського війська Петлюру”.
Двадцять шостий. 22 січня в Києві відкрився так званий “Трудовий Конгрес України” (який також називав себе “Конгрес Трудового Народу УНР”), на який нібито було обрано 593 делегати, в т.ч. 36 з Галичини.
398 з 400 присутніх представників тільки робітників та селян (так звані “майнові класи” були попередньо навіть формально позбавлені Директорією УНС/УНР права “надіслати” своїх представників на Конгрес) ухвалили “Акт Злуки”, який того ж дня було урочисто проголошено на Софійській площі в Києві.
Двадцять сьомий. 28 січня вірогідно шляхом підняття рук делегати Конгресу ухвалили “Універсал Трудового Конгресу України”, який впродовж декількох наступних місяців відіграв роль тимчасової конституції. Документ, проголосований “величезною більшістю голосів” (точне число їх невідомо.- Д.Я.), наділяв “вищою владою” Конгрес Трудового Народу УНР (а не всього народу, як це було у випадку ЗУНР), на час перерви його засідань – Директорії, виконавчу владу – Раді Народних Міністрів, яку повинна була призначити та сама Директорія, до складу якої було включено “представника од Наддніпрянської України (Галичини, Буковини і Угорської України)”. Ним став Петрушевич. Документ стверджував, що “Акт Злуки” було затверджено на Конгресі 24 січня (тобто через день після урочистого проголошення.- Д.Я.).
Двадцять восьмий. Ані сам Конгрес, ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів, ані будь-який їх орган або уповноважена особа ніде, ніколи і ні за яких обставин не визнавали правонаступництва від Української Народної Республіки доби Центральної Ради.
Двадцять дев’ятий. 30 березня відбулася “нотифікація” (формальне оголошення) об’єднання офіційною делегацією “соборної” УНР послам усіх держав, акредитованих у Відні.
Тридцятий. Обидві частини “злученої” УНР зберігали власні органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Громадяни УНР ставали громадянами ЗОУНР, останні – громадянами УНР. Влада київського уряду обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність учасників угоди.
Тридцять перший. 9 червня у Заліщиках, за умов воєнної поразки та державного розвалу ЗУНР (яку час від часу також офіційно називали “Західна область УНР”), чотири з восьми членів Президії Виділу УН Ради (колективного голови держави ЗУНР на той період) ухвалили “надати право виконувати всю військову й цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу”. Керівництво УНР кваліфікувало цю подію як “державний переворот у Галичині”. Негайно після цього Диктатор подався до Відня – “офіційно повідомити про утворення Західноукраїнської Народної Республіки всім державним урядам та ув”язати контакт зі світом, зокрема, з антантськими державами”.
Тридцять другий. Новий лідер Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала такої посади. За деякими даними, 9 червня сам Петрушевич формально вийшов із складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗУНР/ЗОУНР. Директорія такого статусу Петрушевича не визнавала. 4 липня Петлюра оголосив про створення в складі уряду окремого міністерства у справах ЗОУНР, що означало заперечення її права на самостійне державне існування.
Тридцять третій. 16 липня залишки галицької армії перейшли Збруч і з’єдналися з військами власне УНР. ЗУНР припинила своє існування de-facto. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався на територію Румунії, звідки виїхав до Відня. Тут він “зорганізував новий закордонний центр уже знову Західноукраїнської Народної Республіки, відкинувши назву “Західна Область Української Народної Республіки”.