«Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі!»
Сьогодні ми вшановуємо 155-ту річницю від дня народження Лесі Українки (Лариси Косач-Квітки) та день, присвячений кожній українській жінці, що разом уособлюють справжній дух нашої нації.
Мало хто знає, що свій знаменитий псевдонім дівчинка обрала, щоб бути схожою на дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався як «Українець». Лесею її лагідно звали в родині, але у світ вона вийшла як Українка. Це був її перший маніфест – ідентичність, сильніша за обставини.
Життєвий шлях Лариси Косач – це історія неймовірної концентрації таланту:
у 4 роки вона вже читала, у 5 – майстерно грала на роялі, а у 6 – вишивала;
перший вірш «Надія» написала у 9, а в 19 – створила підручник «Стародавня історія східних народів»;
вона володіла понад десятьма мовами, включаючи латину та давньогрецьку, відкриваючи українцям світову класику через свої переклади.
Саме Лесі ми завдячуємо словами, без яких важко уявити нашу мову: «промінь» та «напровесні».
Здавалося б, такий обдарованій людині шлях мав бути легким. Але доля обрала для неї випробування туберкульозом кісток – щоденний фізичний біль та душевні муки. Проте хвороба не стала її визначенням. Леся обрала не страждання, а розвиток, творчість та боротьбу. По собі вона залишила понад 270 віршів, поеми, прозу та публіцистику, які досі є «прошивальною ниткою» нашого генетичного коду.
Сьогодні українські жінки – це прямі спадкоємиці Лесиного духу.
Ми бачимо цю силу у жінках, які сьогодні захищають країну зі зброєю, лікують, волонтерять, навчають дітей та будують систему підтримки для ветеранів.
Бути українкою сьогодні – це, як і 155 років тому, означає мати в серці «те, що не вмирає», і попри всі виклики, йти до своєї мети.
Пам’ятаємо своє. Пишаємося своїми.