Іноді батьки кажуть: «Ну що ж ти плачеш через дрібниці? Візьми себе в руки!». Але дитині 4, 5, навіть 6 років ці слова нічого не дають, крім відчуття провини. Бо вона не може «взяти себе в руки» — ще не виросли ті «внутрішні руки», які тримають емоції.
Емоційна зрілість — це не про вихованість, не про «молодець, не розплакалась», а про поступове визрівання мозку, здатність помічати свої почуття, називати їх і справлятись із ними без шкоди для себе й інших.
Це дозрівання — як у яблука: спочатку зелене, терпке, а потім стає солодким. І нічим його не пришвидшити. Навпаки — якщо тиснути, яблуко не дозріє, а зіпсується. Так само і з дитиною: що більше простору для сліз, злості, страху — під вашим уважним «я тут» — то міцнішою стане її внутрішня опора.
Наша роль, як батьків і нейропсихологів, – це бути цим турботливим садівником. Не лаяти за «незрілість», а створювати умови для її дозрівання. Це означає бути поруч, коли емоції «зашкалюють», спокійно називати ці емоції («Я бачу, ти злишся, що не вийшло»), пропонувати шляхи виходу з ситуації, а не вимагати негайного припинення «неприпустимої» поведінки. Це про те, щоб вчити дитину розпізнавати свої почуття, давати їм імена, а потім крок за кроком пропонувати інструменти для їх вираження і регуляції.
Емоційна зрілість – це навичка, який розкривається з часом, завдяки нашому терпінню, прийняттю та мудрому керівництву. Дайте своїй дитині час дозріти.