Ми вже згадали сучасне значення соборності та відновили у пам’яті хронологію подій на Софійському майдані 1919 року. Однак єдність не виникла за один день — це був тернистий шлях ідейної боротьби, що тривав понад століття. У цій частині нашого циклу ми дослідимо, як українці проносили ідею соборності крізь заборони імперій та як мільйони людей у 1990 році довели, що жоден кордон не здатний розділити одну націю.
Ідея соборності — об’єднання всіх українських земель у межах однієї держави — не була раптовим політичним рішенням 1919 року. Це був результат багатовікового усвідомлення українцями своєї національної єдності, який визрівав крізь заборони імперій та роз’єднаність кордонів.
Уже наприкінці XVIII — на початку XIX століття, попри перебування у складі різних імперій, українці відчували себе єдиним народом. Документи 1788 року зафіксували, що українці Слобожанщини та Галичини описувалися як «представники єдиного роду», які зберігають спільну мову та глибоку повагу до Києва як свого духовного центру. Програми об’єднання почали оформлюватися під час «Весни народів» 1848 року, а згодом — у діяльності «Братства тарасівців» (1891). Такі діячі, як Микола Міхновський та Юліан Бачинський, теоретично обґрунтували гасло: «Україна одна, нероздільна від Сяну по Кавказ».
Особливою сторінкою в історії соборності став 1939 рік. Саме тоді в столиці Карпатської України — місті Хусті — відбулося перше в Україні масштабне офіційне святкування Дня Соборності. Понад 30 тисяч людей вийшли на маніфестацію під синьо-жовтими прапорами. Це була велична демонстрація волі закарпатських українців до єднання з Великою Україною.
В умовах радянської окупації пам’ять про Акт Злуки зберігалася в діаспорі та підпіллі. Однак напередодні відновлення незалежності, 21 січня 1990 року, відбулася подія, що вразила світ. Мільйони українців взялися за руки, утворивши безперервний «живий ланцюг» від Івано-Франківська через Львів до Києва. Ця акція стала символом відродження вільної нації та наочно продемонструвала крах радянських ідеологем про «різні народи». Ланцюг єднання довів, що дух соборності живий і є рушійною силою української державності.
Історія показує, що соборність — це не лише про території, а про людей. Від маніфестацій у Хусті до сучасного спротиву агресору — українці щоразу підтверджують своє право жити в єдиній державі. Спадкоємність ідеї об’єднання від 1919 року до сьогодні є фундаментом нашої ідентичності.
Сьогодні ми продовжуємо шлях наших предків. Соборність, за яку боролися покоління в ХІХ та ХХ століттях, тепер захищається на полі бою. Ми єдині у своєму прагненні бути вільними, і ця єдність — наша найбільша історична перемога.