До 80-х роковин масових розстрілів у тюрмах НКВД у червні-липні 1941 року: історична довідка

Друга світова війна, розв’язана у вересні 1939 року нацистською Німеччиною і комуністичним Радянським Союзом, стала для людства величезною трагедією.Для мешканців Західної України цей вересень приніс радянську окупацію, монополію комуністичної партії, цензуру, терор і репресії проти колишніх державних службовців, політичних діячів, землевласників, військових, колоністів, депортації “ворогів народу”. Початок німецько-радянської війни обернувся для мешканців Західної України ще однією драматичною сторінкою – масовими розстрілами в’язнів у
тюрмах. Від кінця червня до початку липня 1941 року радянська влада знищила понад 24 тисячі бранців.
На червень 1941 року в УРСР діяло 62 тюрми НКВД. Попри те, що розраховані вони були на 30 тисяч людей, комуністи посадили в них майже 73 тисячі арештантів – не лише кримінальних і побутових злочинців, а й політиків, релігійних діячів, митців, колишніх чиновників і військових, вихідців із “буржуазії”, “куркулів”, активістів національно-визвольного руху. 22 червня 1941-го НКВД видав директивний лист про переведення тюрем, таборів і колоній примусового утримання на воєнний лад. Звільняти арештантів заборонили, але в’язниці мали бути готовими до поповнення підозрюваними в “антирадянській та шпигунській” діяльності як потенційно небезпечними в умовах німецької окупації. Для розв’язання проблеми переповнення тюрем 23 червня 1941 року нарком державної безпеки Меркулов видав наказ № 2445/М, згідно з яким утримуваних взяли на облік, розділивши на дві категорії: підлягають розстрілу і мають бути евакуйовані в концтабори.
В УРСР начальник республіканського тюремного управління НКВД Філіппов надіслав командирові 13-ї дивізії НКВД полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону, за яким передбачалося вивезти понад 23 тисячі осіб у тюрми й табори Киргизької РСР, Башкирської АРСР, Красноярського та
Орджонікідзевського країв, Чкаловської, Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Для цього мали виділити 778 залізничних вагонів. Проте лише в окремих містах змогли евакуювати частину в’язнів, та й то більшість із них не доїхала до місця призначення – їх стратили в дорозі або вони загинули від нацистської авіації. Так, у Чернівцях мали евакуювати 2 385 в’язнів. Більшість із них вивезли або етапували пішим порядком на схід, а 222 особи – розстріляли. У Биківні поблизу Києва знищили 110 осіб, вивезених із Західної України. Через блискавичний наступ нацистів, відсутність транспорту та інші обставини план евакуації утримуваних у тюрмах зірвався. Тому поступила нова
вказівка – всіх політичних та економічних злочинців стратити, а інших – звільнити. У багатьох містах Західної України після сильних нацистських бомбардувань місцеві очільники НКВД самостійно почали знищувати в’язнів. Масові ліквідації відбувались не лише у в’язницях Західної України. Так, за
повідомленням історика Олександра Пагірі, у перші тижні війни розстріли проводились і у Вінниці та Києві, де вбили 9439 осіб – переважно заарештованих під час “Великого терору” 1937–1938 років. Поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки, перед відступом радянських військ замордували 8 тисяч осіб, серед яких і полонені польські офіцери. Під час евакуації з Криму НКВД вдалося до масового переслідування й арештів цивільного кримськотатарського населення. 31 жовтня 1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних “злочинців”. Після вступу німецьких військ у міській тюрмі НКВД знайшли тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками. В Ялті 4 листопада енкаведисти перед відходом знищили всіх ув’язнених. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на вулицях і дорогах як потенційних ворогів і гітлерівських пособників. Так сталося між Алуштою та Ялтою, в містечку Карасубазар (нині – Білогірськ).